Держслужбовець, який уклав угоду з прокурором, не втрачає посаду: рішення Вищого суду

Державний службовець, який визнає діяння перед прокурором, не втрачає посаду автоматично на час провадження. Вищий касаційний суд Румунії через Колегію з вирішення правових питань встановив, що звернення до кримінального суду з угодою про визнання винуватості не дорівнює направленню справи до суду з обвинувальним актом і тому не запускає зупинення службових відносин у силу закону, передбачене ст. 513 ч. (1) п. l) Надзвичайної постанови Уряду № 57/2019 про Адміністративний кодекс. Рішення № 75 від 22 червня 2026 року опубліковане в Офіційному віснику Румунії, частина I, № 680 від 17 серпня 2026 року і є обов’язковим для всіх судів згідно зі ст. 521 ч. (3) Цивільного процесуального кодексу. Витлумачена норма належить до Адміністративного кодексу, який сам перебуває у стані змін після того, як Закон № 165/2026 змінив правила кар’єри державних службовців.

Справа розпочалася в Констанці. Щодо державної службовиці з апарату мера муніципію Констанца проводилося досудове розслідування за злочином, передбаченим ст. 12 ч. (1) п. b) Закону № 78/2000, а саме за використання інформації, не призначеної для оприлюднення. За версією обвинувачення, у період з 20 грудня 2021 року до 27 грудня 2021 року, будучи державною службовицею, делегованою на посаду секретаря адміністративно-територіальної одиниці, і водночас кандидаткою на конкурсі для заміщення цієї посади, вона отримала від секретаря екзаменаційної комісії дозвіл сформулювати завдання для власного конкурсу, щоб здобути перевагу над суперником.

4 грудня 2023 року вона уклала з прокурором угоду про визнання винуватості. Після того як до кримінального суду надійшла ця угода, мер муніципію Констанца розпорядженням від 22 січня 2024 року констатував зупинення її службових відносин у силу закону до ухвалення остаточного рішення у кримінальній справі. Трибунал Констанци відхилив її позов про скасування розпорядження цивільним рішенням № 209 від 12 лютого 2025 року. Розглядаючи касаційну скаргу, Апеляційний суд Констанци визнав питання новим і не вирішеним у судовій практиці та ухвалою від 5 лютого 2026 року передав його Вищому суду, попросивши попереднє рішення з правового питання. Це внутрішній механізм румунського права, у якому суд, що розглядає справу в останній інстанції, просить у Вищого суду обов’язкове роз’яснення нового правового питання, від вирішення якого залежить результат справи; його не слід плутати з преюдиційним зверненням до Суду ЄС.

Наслідки, які це має

Перший наслідок полягає в тому, що вислів з Адміністративного кодексу отримує сталий зміст. Поняття направлення справи до суду зі ст. 513 ч. (1) п. l) має, згідно з рішенням, техніко-юридичне значення, визначене кримінальним процесуальним законодавством, і позначає виключно звернення до суду з обвинувальним актом, у порядку ст. 327 і 328 Кримінального процесуального кодексу.

Другий наслідок полягає в тому, що публічний роботодавець більше не має підстави для автоматичного зупинення службових відносин у цій ситуації. Зупинення в силу закону діє без оцінки з боку роботодавця, лише через констатацію передбаченої законом ситуації, а Вищий суд показав, що ця ситуація не настає тоді, коли до суду звернулися з угодою про визнання винуватості.

Третій наслідок стосується справ, що перебувають на розгляді. Рішення є обов’язковим від дня публікації в Офіційному віснику Румунії, тож суди, які зараз розглядають скарги проти розпоряджень про зупинення, ухвалених на підставі цієї норми, мають його застосовувати. Щодо вже виданих розпоряджень залишається звичайний шлях адміністративного судочинства з його строками.

Четвертий наслідок полягає в розмежуванні двох кримінальних процедур, які здавалися взаємозамінними. Звернення до суду з обвинувальним актом відкриває підготовче провадження, а потім судовий розгляд, де суд може ухвалити будь-яке з рішень, передбачених ст. 396 Кримінального процесуального кодексу, включно з виправданням. У процедурі угоди компетенція суду обмежена рішеннями зі ст. 485: суд затверджує угоду і ухвалює одне з погоджених рішень або відхиляє її та повертає справу прокурору для продовження досудового розслідування. Виправдання серед них немає.

П’ятий наслідок стосується сфери застосування рішення, яка є вузькою і саме так її треба читати. Вищий суд висловився виключно щодо випадку зупинення зі ст. 513 ч. (1) п. l), тобто того, що пов’язаний з направленням справи до суду за одним зі злочинів, згаданих у ст. 465 п. h) Адміністративного кодексу. Він не аналізував інших випадків зупинення і не розглядав, що відбувається після того, як суд затверджує угоду і ухвалює вирок, який набирає законної сили.

Шостий наслідок є методологічним і сягає далі за конкретну справу. Суд зазначив, що обмежувальна норма, яка впливає на здійснення публічної функції, тлумачиться вузько і що тлумачення не може доповнювати закон. Суддя застосовує волю законодавця, висловлену в тексті, а не доповнює її. Це аргумент, придатний до повторного використання щоразу, коли автоматичний наслідок намагаються поширити на ситуацію, якої текст не згадує.

Що змінилося порівняно з попередньою ситуацією

Обов’язкової відповіді не існувало, але існувала практика, і вона йшла точно у зворотному напрямі. На запит Вищого суду національні суди повідомили позицію більшості, згідно з якою звернення до суду з угодою про визнання винуватості дорівнює направленню справи до суду, тож зупинення службових відносин у силу закону діє на тих самих умовах, що й при обвинувальному акті. На підтримку цієї позиції було знайдено три остаточні судові рішення: рішення № 1.281 від 23 липня 2024 року Апеляційного суду Бухареста, яке набрало законної сили після рішення № 1.891 від 2 квітня 2025 року Вищого суду, Відділ адміністративного та податкового судочинства, рішення № 172 від 29 квітня 2025 року Трибуналу Джурджу, яке набрало законної сили через неоскарження, і рішення № 987 від 14 серпня 2025 року Трибуналу Констанци, яке набрало законної сили після рішення № 274 від 12 березня 2026 року Апеляційного суду Констанци.

Протилежна позиція, та, яку тепер ухвалив Вищий суд, була позицією меншості і суто теоретичною. Рішення прямо зазначає, що в цьому напрямі судової практики виявлено не було, а лише позиції, сформульовані судами. Отже, Рішення № 75/2026 не запобігає розбіжній практиці, а перевертає єдину практику, до якої входило й рішення в конкретній справі, ухвалене власним Відділом адміністративного та податкового судочинства Вищого суду.

Міркування, що стояло за практикою більшості, спиралося на мету норми: текст мав би захищати престиж публічної служби і не допускати, щоб повноваження здійснював службовець, щодо якого існують обґрунтовані підозри у злочинах, несумісних із посадою. Якщо зупинення настає при обвинувальному акті, коли суд міг би навіть виправдати, то тим більше воно мало б наставати при угоді, у якій обвинувачений визнає діяння і погоджується з юридичною кваліфікацією. Ту саму лінію обстоювала й мерія у спорі в Констанці, у відзиві, поданому в касаційному провадженні. Трибунал Констанци вже раніше відхилив позов службовиці, але з набагато коротшим обґрунтуванням, просто зазначивши, що застосовними є положення ст. 513 ч. (1) п. l).

Прокуратура пішла тією самою лінією. Головна прокурорка Судового відділу просила Вищий суд встановити саме протилежне ухваленому рішенню, тобто що звернення до суду з угодою дорівнює направленню справи до суду і виправдовує зупинення, якщо угода стосується одного зі злочинів, передбачених ст. 465 ч. (1) п. h) Адміністративного кодексу.

Вищий суд відхилив цю конструкцію чотирма аргументами. Перший, текстовий: ст. 483 ч. (2) Кримінального процесуального кодексу допускає, щоб в одній справі щодо частини обвинувачених було укладено угоду, а щодо інших ухвалено рішення про направлення справи до суду, що не було б потрібним, якби ці два поняття означали одне й те саме. Другий, за наслідками: можливі рішення різняться, ст. 396 проти ст. 485. Третій, з історії законодавства: угода про визнання винуватості існує в кримінальному процесуальному праві з 1 лютого 2014 року, отже, у 2019 році, ухвалюючи Адміністративний кодекс, законодавець про неї знав і все ж зберіг умову направлення справи до суду, без ширшого формулювання. Четвертий, за передбачуваністю: адресат норми має мати змогу заздалегідь знати, коли настає наслідок, що впливає на здійснення ним посади.

Суд обґрунтував свої міркування також Рішенням Конституційного Суду № 279 від 23 квітня 2015 року, опублікованим в Офіційному віснику Румунії № 431 від 17 червня 2015 року, у якому було відзначено законодавчу тенденцію переносити момент зупинення від повідомлення особі про підозру та початку кримінального переслідування до направлення справи до суду, тобто до процесуального моменту з більшою кількістю гарантій. У тому самому сенсі він послався на безпеку правових відносин зі ст. 1 ч. (3) і (5) Конституції та на вимоги доступності й передбачуваності закону з практики Європейського суду з прав людини.

Переваги та недоліки

Корисні поради

Часті запитання