Несплата аліментів: 3 місяці на скаргу рахують від дня, коли один із батьків дізнається

Рішення розв’язує реальну проблему, і розв’язує її на користь того з батьків, хто пізно виявляє, що аліменти не сплачено. Побоювання авторів заперечення, що строк вичерпається на першому ж матеріальному діянні й залишить триваючу несплату безкарною, розглянутий текст не підтверджує: стаття 296(1) Кримінального процесуального кодексу прив’язує 3 місяці не до діяння, а до дня, коли потерпілий про нього дізнався. Аргумент Суду про передбачуваність саме про це, лише без технічної мови: норма достатньо ясна, коли спирається на подію, яку адресат пережив і може датувати, а не на обчислення, про яке він міг нічого не знати. Якби строк був прив’язаний до вичерпання діяння, тобто до моменту, коли боржник відновлює сплату, ніхто не міг би подати скаргу між закінченням і вичерпанням, а це створило б строк, якого законодавець ніколи не писав.

Розв’язання з трьома моментами, однак, не вигадка 2020 року, і тут постає те, що не випливає з читання акта від початку до кінця. У пункті 36 Суд показує, що найвища судова інстанція спиралася на Рішення № 10 від 18 лютого 2008 року Об’єднаних секцій, яке виклало ті самі три варіанти, але прив’язало їх до моменту, коли стала відома особа, яка вчинила діяння, зі строком 2 місяці. Покладіть цей пункт поруч із пунктом 34, де Суд зауважує, що нові норми перенесли точку відліку зі знання про особу, яка вчинила діяння, на знання про саме діяння і подовжили строк до 3 місяців, і стає ясно, що вся практична цінність рішення 2020 року походить із цього зсуву. У справах про залишення сім’ї особа, яка вчинила діяння, відома з першого дня, бо це той із батьків, названий у рішенні про аліменти, тож критерій 2008 року майже в кожній справі зафіксував би строк на закінченні діяння. Лише перехід до знання про діяння допомагає тому з батьків, хто дізнається пізно, а рішення ніде цього прямо не говорить.

Друга цифра, яку варто винести на світло, це арифметика строків. Боржник стає караним лише після 3 місяців поспіль несплати, а особа, яка має право на аліменти і знає з першого пропущеного платежу, має потім ще 3 місяці. Тож кримінальне вікно закривається через шість місяців після першого несплаченого платежу для того, хто знав із самого початку, тоді як цивільний шлях лишається відкритим доти, доки триває заборгованість. Для батька чи матері, які не розрізняють цих двох шляхів, це і є пастка: цивільна справа йде далі, а кримінальна вже процесуально закрита.

Рішення кульгає там, де обходить дві речі. Перша: питання, з яким Районний суд Алба-Юлії направив справу, чи 3 місяці рахують від ухвалення, чи від вручення рішення про аліменти? Суд оголошує його поза межами предмета розглядуваного попереднього рішення і залишає нерозв’язаним, хоча це єдине питання в трьох справах, що залежить від дати, яку можна перевірити в канцелярії суду. Друга: відстань між ухваленням і опублікуванням, 197 днів від 16 квітня 2026 року до 30 жовтня 2026 року, які становлять останній відрізок із 1.927 днів, котрі минули від першого звернення, надісланого Апеляційним судом у Сучаві 21 липня 2021 року. Увесь цей проміжок три кримінальні справи були зупинені, а в подібних справах по країні строки для скарг спливали. Сюди ж належить редакційна помилка: у пункті 5 Суд фіксує, що авторка у справі № 3.869D/2021 тепер називається Лавінія Моаркеш, раніше Сікое, а неповнолітня досягла повноліття і прийняла заперечення від свого імені, проте резолютивна частина все ще називає її «Lavinia Sicoe, în calitate de reprezentant legal al minorei», тобто Лавінія Сікое як законний представник неповнолітньої. Це не змінює результату, але це Суд, який суперечить власному запису на відстані чотирьох сторінок.

Що потрібно змінити

• Розв’язання з трьома моментами слід записати в статтю 296 Кримінального процесуального кодексу. Батько чи мати і суддя мусять читати попереднє рішення 2020 року, щоб дізнатися, коли починає спливати процесуальний строк, записаний у Кодексі. Якби правило було в тексті, критика непередбачуваності втратила б предмет, а той, хто відкриває Кодекс, відразу бачив би відповідь.
• Закон мав би вказати, чи строк рахується від ухвалення, чи від вручення рішення про аліменти. Це питання, яке рішення обходить. Доки відповіді немає, два суди можуть дійти протилежних висновків на тих самих фактах, а рішення, яке підлягає виконанню від ухвалення, але складене через кілька тижнів, змушує батька чи матір рахувати від дати, коли документа в них ще не було.
• Постанова про закриття через пропуск строку мала б письмово називати, який із трьох моментів застосовано і на яких доказах ґрунтується дата, коли дізналися. Без цього батько чи мати отримує закриття, не бачачи, звідки почався відлік, тож оспорювати нічого. Коли дату й докази записано, оскарження закриття стає суперечкою про факт, а не про враження.
• Повідомлення з ініціативи органів у справах дітей мало б стати процедурою, а не можливістю. Стаття 157(4) Кримінального кодексу дозволяє порушити кримінальне провадження з ініціативи органів, коли потерпілий має обмежену дієздатність або не має її, але ніхто не зобов’язаний повідомити прокурора. Якби судовий виконавець або суд, що встановлює несплату, мали обов’язок повідомляти, коли кредитор неповнолітній, захист дитини більше не залежав би від старанності дорослого, про яку саме рішення каже, що її не можна ставити в провину нормі.
• Проміжок між ухваленням і опублікуванням слід скоротити. Стаття 60(1) Закону № 47/1992 вимагає виготовити рішення протягом 30 днів від ухвалення, але не встановлює строку опублікування, і виміряні тут 197 днів тримають зупиненими справи, що породили звернення, а подібні справи залишають невизначеними, поки спливають строки для скарг. Рішення, ухвалене в квітні, про яке громадськість дізнається в жовтні, надходить надто пізно до тих, кому воно було потрібне.