Перехоплення з однієї справи можна використати в іншій, і Конституційний Суд залишив правило незмінним

Підсудний зі справи № 619/86/2021/a1.3 Трибуналу Сучави, Кримінальна секція, яка була на етапі підготовчої палати, оспорив два тексти Кримінального процесуального кодексу: той, що дозволяє використати в одній справі результат перехоплення, на яке дозвіл дали в іншій, і той, що описує порядок, у якому Вищого касаційного суду запитують, як тлумачити норму. Конституційний Суд відхилив обидві критики, одноголосно, і встановив, що тексти конституційні. Рішення додається до серії, у якій конституційна юстиція залишила недоторканими правила, що організовують стадію між обвинувальним актом і процесом, і серед них те, яким встановлено, що розслідування залишається в DIICOT, коли діяння пов’язане зі справою про організовану злочинність.

Перший оспорений текст, ст. 142 ч. (5) Кримінального процесуального кодексу, має одне речення: «Дані, отримані внаслідок заходів технічного спостереження, можуть використовуватися і в іншій кримінальній справі, якщо з їхнього змісту випливають переконливі та корисні дані чи відомості про підготовку або вчинення іншого кримінального правопорушення з тих, що передбачені у ст. 139 ч. (2)». Технічне спостереження, це та назва, яку румунський процес дає негласним діям із прослуховування розмов, спостереження за особою та доступу до її пристроїв. Коротко: розмова, прослухана у справі про корупцію, може стати доказом у справі про торгівлю наркотиками, якщо з неї випливають ознаки другого діяння. Відсилання до ст. 139 ч. (2) не декоративне: там лежить перелік правопорушень, за якими технічне спостереження можна призначити взагалі, від правопорушень проти національної безпеки, торгівлі наркотиками, торгівлі зброєю і людьми, тероризму, відмивання грошей, корупції та ухилення від податків до відкритої категорії інших правопорушень, за які закон передбачає позбавлення волі на 5 років або більше.

Автор заперечення доводив, що текст не описує жодного механізму, яким результати переносять з однієї справи в іншу і піддають контролю законності, що захист не має доступу до справи-джерела і тому не може обговорювати переконливість доказу, і що два судді підготовчої палати можуть по-різному вирішити щодо тих самих перехоплень. Він посилався на ст. 1 ч. (3), ст. 16, ст. 26 ч. (1), ст. 124 ч. (3), ст. 129 і ст. 148 Конституції, на ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і на ст. 2 Протоколу № 7 до конвенції, тобто на право на дві інстанції в кримінальних справах.

Другий текст, ст. 475 Кримінального процесуального кодексу, описує, хто і коли може просити у Вищого касаційного суду принципового вирішення правового питання. Критика мала дві гілки: що ухвалу, якою вирішують питання про звернення, не можна оскаржити, і що звернутися не можна в підготовчій палаті, тобто саме там, де була справа автора.

Наслідки, які це має

Перший наслідок, це закриття одного шляху. Згідно зі ст. 147 ч. (4) Конституції, рішення Конституційного Суду загальнообов’язкові з дати опублікування, а це рішення опубліковано 21 вересня 2026 року. Від цієї дати жоден суддя вже не може не застосувати ст. 142 ч. (5) або ст. 475 на підставі того, що вони неконституційні щодо вже розглянутих критик. Хто має в провадженні справу, у якій заявлено саме цей аргумент, має очікувати такого самого рішення.

Другий наслідок, це те, що в захисту залишається один єдиний інструмент, але він працює. Суд повторює висновок зі своєї практики: використання даних на підставі ст. 142 ч. (5) «не перешкоджає судді підготовчої палати у справі, до якої їх перенесено, перевірити законність призначення або надання дозволу на заходи і законність виконання дій органами досудового розслідування, як за клопотаннями і запереченнями підсудного, так і з власної ініціативи», а встановлення незаконності засобу доказування веде до виключення доказу з процесу. Практичний переклад: клопотання і заперечення подають письмово, у власній справі, у строк, встановлений для підготовчої палати, і вони охоплюють у тому числі акт, яким заходи дозволили у справі-джерелі.

Третій наслідок стосується межі перенесення. Суд повторює, що дані можна використовувати в інших справах «лише тоді, коли ці справи стосуються підготовки або вчинення одного з кримінальних правопорушень, передбачених у ст. 139 ч. (2)», і саме це обмеження є тією гарантією, яка, у прочитанні Суду, робить текст сумісним зі ст. 8 Європейської конвенції з прав людини. Для справи, у якій нове діяння не входить до того переліку і не досягає порога 5 років позбавлення волі, аргумент захисту вже не в тому, що текст неконституційний, а в тому, що конкретний акт його порушує. Перший шлях закрився 21 вересня 2026 року, другий залишається відкритим.

Четвертий наслідок стосується того, хто може запитати Вищий касаційний суд. Конституційний Суд підтверджує, що згадка «у ході судового розгляду» зі ст. 475 виводить із кола уповноважених і суддю з прав і свобод, і суддю підготовчої палати, а також що районні суди не можуть звертатися взагалі, як не можуть і трибунали, апеляційні суди й Вищий касаційний суд, коли вони судять у першій інстанції. Залишаються колегії, які вирішують справу в останній інстанції. Ще й більше: уповноважена колегія, а не сторона: підсудний може лише просити суд звернутися, сам до Вищого касаційного суду він звернутися не може.

П’ятий наслідок найлегше проґавити. Критику щодо відсутності можливості оскаржити ухвалу про звернення не відхилено по суті, а залишено без розгляду. Суд зауважив, що оспорене законодавче рішення міститься не у ст. 475, а у ст. 476 ч. (1) Кримінального процесуального кодексу, тексті, який не критикували, і що висловитися щодо нього означало б звернутися з власної ініціативи, чого не допускає ст. 2 ч. (3) Закону № 47/1992. Оскільки ст. 476 ч. (1) неконституційною не визнано, заборона зі ст. 29 ч. (3) того самого закону її не торкається, тож її можна оспорити в майбутній справі, за умови, що заперечення буде спрямоване саме проти неї.

Що змінилося порівняно з попередньою ситуацією

У букві закону не змінилося нічого. Обидва тексти залишаються точно такими, якими були, а рішення не додає і не забирає жодного слова. Змінилося, однак, те, на що можна посилатися: до 21 вересня 2026 року адвокат міг будувати захист на думці, що ст. 142 ч. (5) неконституційна, бо не описує порядку перенесення перехоплень. Від цієї дати той самий захист починається від загальнообов’язкового рішення, яке говорить протилежне.

Рішення не відкриває нового шляху, а підтверджує протоптаний. Щодо ст. 142 ч. (5) Суд перелічує власні попередні рішення, Рішення № 256 від 5 травня 2022 року, Рішення № 237 від 8 квітня 2021 року, Рішення № 372 від 28 травня 2019 року і Рішення № 855 від 14 грудня 2017 року, до яких додається Рішення № 486 від 27 червня 2017 року, наведене для співвіднесення зі ст. 8 конвенції. Щодо ст. 475 перелік має шість позицій: рішення № 498 від 30 червня 2016 року, № 440 від 22 червня 2017 року, № 636 від 17 жовтня 2017 року, № 854 від 26 листопада 2020 року, № 590 від 30 вересня 2021 року і № 595 від 30 вересня 2021 року. Разом це десять ухвалених рішень щодо двох текстів, перше з 30 червня 2016 року, тобто в проміжку дев’яти років і восьми місяців до 5 березня 2026 року. Мотивувальна частина каже це прямо: «до цього часу не з’явилося нових обставин, які виправдовували б зміну цієї практики».

Один відтінок вартий того, щоб його відокремити, бо при читанні він легко губиться. Твердження про те, що ухвала судді підготовчої палати зі справи-джерела не має преюдиційної сили у справі, до якої докази перенесено, міститься в позиції Уряду, відтвореній у пункті 12 рішення, а не в мотивувальній частині Суду. Воно добре пояснює, чому два різні рішення не означають автоматично проблеми конституційності, але не має обов’язкової сили мотиву Суду і не може цитуватися як такий.

Переваги та недоліки

Корисні поради

Часті запитання

Аналіз редакції