Коротко
- Якщо ви виконуєте професію, ремесло чи діяльність зі своїми правилами, і через вашу неуважність гине людина, покарання становить позбавлення волі від 2 до 7 років, а правило, яке ви не дотрималися, може походити не із закону. Конституційний Суд відхилив як необґрунтоване заперечення неконституційності, яким домагалися скасувати цю обтяжену форму вбивства через необережність, а Рішення № 199 від 5 березня 2026 року є остаточним і загальнообов’язковим з 28 жовтня 2026 року, дня його опублікування.
- Зміст обтяжувальної обставини визначають судові органи, у кожній справі окремо. Суд вважає, що природа цієї форми «не допускає вичерпного переліку заходів обережності», а принцип законності вимагає чітких текстів «без обов’язку вдаватися до вичерпних переліків, адже законодавча техніка оперує переважно загальними категоріями та загальними формулами».
- Кого це стосується: фахівців, з прикладами, які навів сам Суд: інженер, лікар, фармацевт, хімік, архітектор, кваліфіковані робітники, механік, сантехнік, муляр, тесля, а також кожного, хто виконує певну діяльність, водія транспортного засобу чи мисливця. Рішення стосується й діянь, вчинених за Кримінальним кодексом 1969 року, які розглядаються нині, коли порівнюють два послідовні кримінальні закони.
- Кримінальну відповідальність тягне навіть найлегша форма необережності. Кримінальний закон не розрізняє ступенів необережності, і їхня тяжкість враховується лише при визначенні покарання, а не при встановленні складу злочину. Автор заперечення просила саме про таку градацію тяжкості порушення, і Суд цю критику не підтримав.
- Вирішальна фактично виконувана діяльність, а не фах із диплома. Фахівець, який вчиняє діяння не під час виконання власної професії, відповідає за основну форму, від 1 до 5 років, а той, хто не має жодної професії, але працює в конкретній галузі діяльності, відповідає за обтяжену форму.
Опубліковано: Офіційний вісник Румунії, Частина I, № 899 від 28 жовтня 2026 року, сторінки 7-10
Ухвалено: 5 березня 2026 року, одноголосно, складом із семи суддів
Остаточне та загальнообов’язкове: 28 жовтня 2026 року, дата опублікування
Якщо людина гине через акт неуважності, вчинений під час виконання професії, ремесла чи діяльності зі своїми правилами, покарання вже не таке, як за звичайне вбивство через необережність, від 1 до 5 років, а від 2 до 7 років, і правило, якого порушник не дотримався, може походити не із закону. Конституційний Суд відхилив як необґрунтоване заперечення, висунуте Руксандрою Стенкулеску у кримінальній справі, в якій її віддано до суду за вбивство через необережність, а Рішення № 199 від 5 березня 2026 року опубліковано 28 жовтня 2026 року, з якої дати воно набуває чинності. На тому самому засіданні, 5 березня 2026 року, Суд ухвалив також Рішення № 195/2026, яким відмовився скасувати тлумачення зловживання службовим становищем, дане в Рішенні № 405 від 15 червня 2016 року, тобто саме те рішення 2016 року, на яке автор цього заперечення посилалася на підтримку своєї критики.
Оскаржувалися два тексти, з тим самим законодавчим рішенням і тим самим покаранням. Частина 2 статті 178 Кримінального кодексу 1969 року передбачала: «вбивство через необережність внаслідок недотримання законодавчих положень або заходів обережності щодо здійснення професії чи ремесла або виконання певної діяльності карається позбавленням волі від 2 до 7 років». Перше речення ч. 2 ст. 192 чинного Кримінального кодексу майже тими самими словами говорить те саме, з тими самими межами покарання, і додає друге речення: «якщо порушення законодавчих положень або заходів обережності саме є злочином, застосовуються правила про сукупність злочинів». Сам Суд констатує в пункті 17, що «зміст норм, які криміналізують діяння, у двох послідовних кримінальних законах» практично однаковий.
Кодекс 1969 року потрапив у розгляд тому, що він не зник остаточно. Його було скасовано ст. 250 Закону № 187/2012, а чинний Кримінальний кодекс набрав чинності 1 лютого 2014 року відповідно до ст. 246 того самого закону. Суд пояснює в пункті 13, що положення попереднього кодексу «породжують правові наслідки у справі, в якій було висунуто це заперечення неконституційності, щодо визначення більш м’якого кримінального закону», і посилається на власну практику, Рішення № 766 від 15 червня 2011 року, згідно з яким контроль поширюється й на тексти, наслідки яких тривають після втрати ними чинності. З цього випливає, хоча в рішенні цього не написано, річ, яку читач має пам’ятати в усіх розрахунках нижче: діяння, за яке автора заперечення віддано до суду, передує 1 лютого 2014 року, інакше ч. 1 ст. 5 Кримінального кодексу, яка вимагає, щоб між вчиненням злочину та остаточним вироком діяли один або кілька кримінальних законів, не мала б до чого застосовуватися.
Критика стосувалася походження правила, а не чіткості тексту. Згідно з пунктом 3, адвокат автора показав, що в обвинувальному акті, складеному у справі, прокурор «послався на уривки зі спеціалізованої праці, на висновок експерта та на неопублікований посібник». Аргумент розвивається в пункті 8: розрізнення, яке кримінальні тексти проводять між законодавчими положеннями та заходами обережності, «надає юридичним особам публічного права, крім Парламенту, а то й фізичним і юридичним особам приватного права статус законодавця», тоді як ч. 1 ст. 61 Конституції робить Парламент єдиним законодавчим органом, а ст. 115 надає Уряду нормативну владу, рівну владі закону, лише через законодавче делегування. Автор послалася також на суперечність зі ст. 1, п. a) ст. 17 і ст. 173 Кримінального кодексу та зі ст. 2 і 141 попереднього кодексу: ст. 173 визначає кримінальний закон як «будь-яке положення кримінального характеру, що міститься в органічних законах, надзвичайних ордонансах чи інших нормативних актах, які на дату їх ухвалення мали силу закону», а п. a) ст. 17 пов’язує вчинення шляхом бездіяльності з наявністю «правового чи договірного обов’язку діяти».
Друга частина критики стосувалася особи, яка несе відповідальність. Заперечення цілком побудоване на ситуації лікаря: спосіб регулювання «створює очікування кримінальної відповідальності лікаря за будь-який неуспішний результат його роботи», а судовий орган «може спиратися на другорядне положення про здійснення цієї професії, що міститься в різних неопублікованих документах чи в різних працях, яких лікар не читав». Це пояснює й прохання про градацію тяжкості порушення, яка дала б змогу захищатися та обдумано діяти. Конституційних підстав, які Суд зафіксував у пункті 14, п’ять: ч. 5 ст. 1, ч. 12 ст. 23, ч. 1 ст. 61, п. h) ч. 3 ст. 73 і ст. 115, а також ч. 1 ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через ч. 1 ст. 20 Конституції.
Відповідь Суду спирається на три його власні рішення та на одну ідею законодавчої техніки. Ті самі тексти вже розглядалися «з аналогічної перспективи» в Рішенні № 772 від 15 грудня 2016 року, Рішенні № 499 від 17 липня 2018 року та Рішенні № 404 від 4 липня 2023 року, до яких додається Рішення № 204 від 7 квітня 2022 року, процитоване для тих самих міркувань. Суть викладено в пункті 22: обтяжена форма «не допускає вичерпного переліку заходів обережності», а «оскільки тлумачення здійснюють судові органи», принцип законності вимагає достатньо чітких і точних текстів, «без обов’язку вдаватися до вичерпних переліків». Далі Суд вважає, що обидва тексти мають «чітке й передбачуване формулювання, у тому числі для осіб без юридичної освіти», а отже не порушують ні ч. 5 ст. 1, ні ч. 12 ст. 23, ні ст. 7 Конвенції. Принцип, на який посилалася авторка, nullum crimen sine lege, nulla poena sine lege, тобто немає злочину без закону і немає покарання без закону, обговорюється у формі, яку йому надала практика Європейського суду з прав людини, а ця практика прямо вимагає зусиль від самого фахівця: за пунктом 24, від фахівців «очікують особливої уваги до оцінки ризиків», які тягне їхня професія.
Найкорисніша на практиці частина рішення це три умови, які пункт 18 називає кумулятивними вимогами обтяженої форми. По-перше, автором діяння має бути фахівець чи ремісник або особа, що виконує певну діяльність. По-друге, для здійснення цієї професії, ремесла чи діяльності мають існувати законодавчі положення або заходи обережності. По-третє, діяння має бути наслідком недотримання саме цих положень чи заходів. Якщо відсутня хоча б одна, залишається основна форма з покаранням від 1 до 5 років. А пункт 19 додає критерій, який перевертає загальну інтуїцію: тексти «стосуються природи діяльності, у зв’язку з якою вчинено діяння, а не заняття самого порушника». Фахівець, який вчиняє вбивство через необережність поза власною професією, відповідає за основну форму, а той, хто не має жодної професії, але «працює в конкретній галузі діяльності», відповідає за обтяжену форму. Сфера професійної необережності, за пунктом 20, охоплює «будь-яку галузь діяльності, в яку особа залучається і яка характеризується певною сукупністю знань».
У рішенні немає відповіді на саму суть критики. З трьох підстав, які автор об’єднала навколо законодавчого делегування, рішення за назвою отримує лише одна: у пункті 26 Суд констатує, що положення ст. 115 «не мають значення для справи, переданої на конституційний контроль», відсилаючи mutatis mutandis, тобто з відповідними змінами від однієї справи до іншої, до двох попередніх рішень. Натомість ч. 1 ст. 61, роль Парламенту як єдиного законодавчого органу, і п. h) ч. 3 ст. 73, категорії законів, фігурують у переліку пункту 14 і не повертаються ні в мотивуванні, ні в остаточному висновку, що визнає тексти конституційними «стосовно сформульованої критики». Пункт 25 завершує розгляд звичною формулою: нових елементів не виникло, тож розв’язання та мотивування попередніх рішень зберігають силу.
Ніхто не надіслав позиції. Частина 1 статті 30 Закону № 47/1992 вимагає, щоб ухвала про звернення була передана президентам двох палат Парламенту, Уряду та Народному адвокату, «із зазначенням дати, до якої вони можуть надіслати свою позицію», а пункт 11 фіксує, що жоден із них нічого не повідомив. Районний суд сектору 2 Бухареста, який звернувся до Конституційного Суду, вважав заперечення необґрунтованим, посилаючись на Рішення № 499 від 17 липня 2018 року. Єдину позицію поза стороною захисту висловило Публічне міністерство, яке просило відхилити заперечення й стверджувало, що критика насправді спрямована проти способу застосування текстів прокурором, а не проти самих текстів.
Наслідки, які це має
Перший наслідок стосується справи, з якої все почалося. Кримінальна справа має номер 24.280/300/2020 і перебуває на розгляді в Районному суді сектору 2 Бухареста, а заперечення було передано до Конституційного Суду ухвалою від 11 лютого 2022 року. Від тієї ухвали до ухвалення рішення минуло 1.483 дні, а до його опублікування 1.720, тобто 4 роки, 8 місяців і 17 днів. Справа Суду № 392D/2022 закрита, а розгляд по суті відновлюється з вичерпаним конституційним аргументом: суд застосовуватиме тексти такими, як вони є, з тлумаченням, яке судові органи дали заходам обережності, названим в обвинувальному акті.
Другий наслідок стосується будь-якої справи, що нині розглядається в суді за тим самим обвинуваченням. З 28 жовтня 2026 року проти захисту, побудованого на невизначеності вислову «заходи обережності», є п’ять рішень про відхилення, з 2016, 2018, 2022, 2023 та 2026 років. Придатним залишається перелік у пункті 18, бо саме там вирішується різниця між 1-5 та 2-7 роками: якщо не доведено, що для відповідної діяльності існувало законодавче положення чи захід обережності, або що смерть стала наслідком недотримання саме цього правила, обтяжену форму кваліфікувати не можна.
Для діянь, вчинених за старим кодексом, рішення підтверджує, що обидва тексти входять до порівняння більш м’якого кримінального закону, а порівняння за межами покарання обтяженої форми не дає жодної різниці: 2-7 років за ч. 2 ст. 178 Кодексу 1969 року і 2-7 років за ч. 2 ст. 192 чинного кодексу. Різниця з’являється в одному місці, і там на користь старого кодексу. Якщо діяння спричинило смерть двох чи більше осіб, ч. 5 ст. 178 Кодексу 1969 року передбачала, що «до максимуму покарань, передбачених у попередніх частинах, може бути додано приріст до 3 років», тож діапазон ставав, у найгіршому разі, від 2 до 10 років, а приріст був факультативним. Частина 3 статті 192 чинного кодексу підвищує обидві межі на половину, тож діапазон стає від 3 років до 10 років і 6 місяців, і підвищення не факультативне. На нижній межі різниця становить цілий рік, на верхній шість місяців.
Третій наслідок, якого рішення не називає, стосується часу, що залишився у справі. Максимальне покарання становить 7 років, тож строк давності притягнення до кримінальної відповідальності становить 8 років за п. c) ч. 1 ст. 154 Кримінального кодексу, з абсолютно таким самим значенням у п. c) ч. 1 ст. 122 попереднього кодексу. Межа, за якою жодне переривання більше не враховується, вдвічі більша, 16 років, бо і ч. 4 ст. 155 чинного кодексу, і ст. 124 кодексу 1969 року вимагають, щоб строк було «перевищено ще на половину». Для діяння, вчиненого щонайпізніше 31 січня 2014 року, в останній день чинності Кодексу 1969 року, ця межа припадає щонайпізніше на 31 січня 2030 року. На дату опублікування рішення минуло вже 4.653 з 5.844 днів цього вікна, тобто 79,6 відсотка, і залишалося 1.191 день, трохи понад три роки.
Четвертий наслідок календарний і проявляється при зіставленні зі строком, записаним у законі. Частина 1 статті 60 Закону № 47/1992 передбачає, після визначення того, хто складає рішення, що «строк складання не перевищує 30 днів від ухвалення». Між ухваленням 5 березня 2026 року та опублікуванням 28 жовтня 2026 року минуло 237 днів, тобто у 7,9 раза більше за законний строк, з перевищенням на 207 днів. Найточніше порівняння дає те саме засідання: Рішення № 195, ухвалене того самого дня, було опубліковано 30 вересня 2026 року, на 209-й день, на 28 днів раніше й на 71 випуск Офіційного вісника Румунії (Monitorul Oficial) попереду. Жодне не вклалося в 30 днів.
Що змінилося порівняно з попередньою ситуацією
По суті нічого не змінилося, і в цьому новина. Обидва тексти залишаються у тій формі, в якій були опубліковані, обтяжена форма вбивства через необережність і далі карається позбавленням волі від 2 до 7 років, а зміст заходів обережності й далі визначатимуть у кожному разі судові органи. Змінилося 28 жовтня 2026 року становище самої критики: до цієї дати обвинувачений міг просити суд передати питання неконституційності тексту до Конституційного Суду та сподіватися на сприятливе рішення. Тепер проти нього є ще одна відповідь, яку прокуратури та суди застосовуватимуть безпосередньо.
Кількість відхилень з того самого питання досягає п’яти. Рішення № 772 від 15 грудня 2016 року було опубліковано в Офіційному віснику Румунії, Частина I, № 315 від 3 травня 2017 року, Рішення № 499 від 17 липня 2018 року у № 966 від 15 листопада 2018 року, Рішення № 204 від 7 квітня 2022 року у № 821 від 19 серпня 2022 року, Рішення № 404 від 4 липня 2023 року у № 1046 від 17 листопада 2023 року, а це рішення у № 899 від 28 жовтня 2026 року. Мотивування, на якому тримаються всі вони, це мотивування рішення 2018 року, відтворене блоком у пунктах 16-24, тоді як пункт 25 обмежується констатацією, що нових елементів не виникло.
Навколо тексту, однак, дещо змінилося, хоча рішення про це не говорить. Чинний Кримінальний кодекс прямо вписав правило про сукупність злочинів у друге речення ч. 2 ст. 192, чого в Кодексі 1969 року не було. Пункт 17 зауважує, що це розв’язання «було прийняте судовою практикою й за попереднього законодавства, хоча прямо не передбачалося». Інакше кажучи, у цьому питанні новий кодекс не посилив режим, а лише записав його. Справжня різниця між двома кодексами залишається та, що стосується кількох потерпілих, пояснена вище, де старий кодекс м’якший.
Змінилося й те, чого авторка заперечення ще може очікувати від конституційного контролю. Рішення про відхилення не відкриває жодного надзвичайного засобу оскарження: п. f) ч. 1 ст. 453 Кримінально-процесуального кодексу допускає перегляд лише тоді, коли вирок «ґрунтувався на правовому положенні, яке після набрання вироком законної сили було визнано неконституційним унаслідок задоволення заперечення неконституційності, висунутого в цій справі». Тут заперечення відхилено, тож умова не може бути виконана ні в якій справі на підставі цього рішення.
Варто відзначити одну деталь щодо складу суду, бо вона не повторюється в кожному рішенні. За ч. 2 ст. 142 Конституції Суд складається з дев’яти суддів, а в заголовку рішення названо сімох, президента та шістьох суддів. Частина 1 статті 51 Закону № 47/1992 вимагає присутності двох третин суддів, тобто шістьох, а рішення Пленуму ухвалюється «більшістю голосів суддів Суду», тобто п’ятьма. Сім одноголосних голосів долають обидва пороги, а одностайність відрізняє це рішення від того, яке було опубліковано роком раніше з пов’язаного питання і яке було ухвалене більшістю.
Переваги та недоліки
Що це дає позитивного
- Розв’язання передбачуване й однакове на всій території країни. П’ять рішень про відхилення тієї самої критики, з 2016 року до сьогодні, означають, що жоден суд більше не направлятиме те саме питання до Конституційного Суду і що справи більше не затримуватимуться з цієї причини.
- Три кумулятивні вимоги пункту 18 працюють як контрольний перелік для захисту й для обвинувачення: статус автора, наявність законодавчого положення чи заходу обережності та зв’язок між недотриманням і смертю.
- Критерій пункту 19, природа діяльності, а не заняття порушника, закриває лазівку, яка була б несправедливою: обтяжену форму кваліфікують за галуззю, в якій особа справді працювала, а не за дипломом, який вона має.
- Рішення відтворює обидва тексти повністю, у пункті 13, тож читач має правило 1969 року й чинне в одному документі, з межами покарання, і може сам зробити порівняння, яке вимагає ст. 5 Кримінального кодексу.
- За межами покарання обтяженої форми обидва кодекси однакові, 2-7 років, тож порівняння більш м’якого кримінального закону не готує сюрпризів, тоді як щодо кількох потерпілих Кодекс 1969 року залишається м’якшим, з 2-10 роками проти 3 років до 10 років і 6 місяців.
- Стандарт, який Суд переймає зі страсбурзької практики, прямий і придатний для захисту: передбачуваність оцінюється за «кількістю та статусом тих, до кого» правило звернене, а від фахівця вимагають особливої уваги до оцінки ризиків, а не безпомилкових знань.
- Одностайність у складі з семи суддів усуває невизначеність окремої думки, яку ніхто не може прочитати.
Що залишається проблемою
- Зміст кримінального правила може походити з неопублікованого джерела. Критика виходила з обвинувального акта, що посилався на спеціалізовану працю, висновок експерта та неопублікований посібник, а рішення не ставить жодної умови опублікування чи доступності для заходу обережності, порушення якого тягне від 2 до 7 років позбавлення волі.
- Суть критики лишилася без відповіді. Ч. 1 ст. 61 і п. h) ч. 3 ст. 73 Конституції, на яких трималися аргументи про законодавче делегування, перелічені в пункті 14 і ніде далі не з’являються, хоча ст. 115, названа в тому самому реченні, отримує власне розв’язання в пункті 26.
- Градація тяжкості порушення, прямо запитувана захистом, залишається поза текстом. Недотримання обов’язку фіксувати дані й пропуск життєво важливої перевірки починаються з того самого діапазону 2-7 років, а різницю робить лише стадія визначення покарання, після того як кримінальну відповідальність уже встановлено.
- Мотивування розглядає «перше речення ч. 2 ст. 192» у пунктах 15, 17 і 22, тоді як остаточний висновок визнає конституційним увесь пункт. Друге речення, з правилами про сукупність злочинів, лише описане, а не зважене.
- 237 днів від ухвалення до опублікування проти строку не більш як 30 днів за ч. 1 ст. 60 Закону № 47/1992. Перевищення не тягне жодних наслідків, а рішення не породжує дії до опублікування, за ч. 4 ст. 147 Конституції.
- Наскільки важко дотриматися правила, залежить від щільності регулювання галузі. Частина 1 статті 16 Конституції вимагає, щоб громадяни були «рівними перед законом», але лікар має знати тисячі сторінок протоколів, а мисливець кілька, хоча обидва відповідають за ту саму обтяжувальну обставину й у тих самих межах.
- Жоден із чотирьох адресатів ухвали про звернення не надіслав позиції, хоча ч. 1 ст. 30 Закону № 47/1992 передбачає передання зі строком. З питання, що стосується кримінальної відповідальності будь-якого фахівця, дебати точилися між захистом і прокурором.
- Загальний час відновити неможливо. Діяння передує 1 лютого 2014 року, справа в суді першої інстанції має номер 2020 року, а на дату опублікування рішення від діяння минуло щонайменше 12 років і 8 місяців, і трохи понад три роки й три місяці залишалося до 16-річної межі абсолютного строку давності.
Корисні поради
- З’ясуйте, якої з трьох кумулятивних вимог пункту 18 бракує. Саме тут вирішується різниця між 1-5 та 2-7 роками: статус автора, наявність законодавчого положення чи заходу обережності для відповідної діяльності та зв’язок від недотримання до смерті особи.
- Вимагайте точно визначити правило, на яке посилаються, із назвою акта, його номером, датою та місцем опублікування. Рішення ніде не вимагає, щоб захід обережності був опублікований, але й не звільняє від потреби показати його конкретно, а правило, яке ніхто не може викласти на стіл, порушити неможливо.
- Розрізняйте законодавче положення та захід обережності, бо розрізнення має наслідки. Якщо порушене правило законодавче, а порушення саме є злочином, друге речення ч. 2 ст. 192 відсилає до правил про сукупність злочинів, а отже до другого обвинувачення поряд із першим.
- Якщо діяння передує 1 лютого 2014 року, вимагайте порівняння двох законів. За обтяженою формою межі однакові, 2-7 років, але якщо загинули дві чи більше особи, Кодекс 1969 року м’якший: 2-10 років, із факультативним приростом, проти 3 років до 10 років і 6 місяців, з обов’язковим підвищенням.
- Документуйте ступінь необережності, навіть якщо вона не виводить діяння зі складу злочину. Кримінальний закон не розрізняє ступенів необережності, тож відповідальність тягне навіть найлегша, але тяжкість необережності враховується при визначенні покарання, а саме це вирішує, чи покарання почнеться з мінімуму, чи з середини діапазону.
- Якщо під час діяння ви не працювали за професією з вашого диплома, скажіть про це. Пункт 19 однозначний: особа, яка вчиняє діяння не під час виконання власної професії, відповідає за основну форму, а кваліфікація йде за фактично виконуваною діяльністю, а не за кваліфікацією на папері.
- Роботодавцям і відповідальним за охорону праці: запишіть заходи обережності у внутрішній документ, датований, підписаний і доведений до відома персоналу. Без цього не можна ні встановити порушення, ні довести дотримання, а тягар лягає на пам’ять свідків.
- Для професій зі змінними протоколами: зберігайте версію, що діяла на дату діяння, а не поточну. Відповідальність оцінюють за правилом, чинним на той час, а оновлений відтоді протокол може описувати обов’язок, якого не існувало.
- Не будуйте захист на невизначеності тексту. Конституційний Суд п’ять разів відхиляв ту саму критику, востаннє одноголосно й без нового мотивування, тож цей аргумент більше не має жодних шансів у суді.
- Стежте за строками. Строк давності притягнення до кримінальної відповідальності становить 8 років, а межа, за якою жодне переривання більше не враховується, 16 років від діяння, однаково в обох кодексах, і він спливає від дати діяння, а не від дати віддання до суду.
Часті запитання
Що означають «заходи обережності»?
Чи може неопублікований посібник або спеціалізований підручник стати підставою обвинувачення?
Наскільки покарання суворіше, ніж за звичайне вбивство через необережність?
Якщо діяння датується 2013 роком, його судять за старим кодексом чи за новим?
Чи має значення, якщо неуважність була незначною?
Чи відповідаю я за обтяжену форму, якщо працював не за власною професією?
Чи змінює рішення щось для вироку, що вже набрав законної сили?
Чому від ухвалення до опублікування минуло 237 днів?
Чи можу я знову висунути те саме заперечення у власній справі?
Аналіз редакції
Розв’язання Суду слушне на тому полі, яке воно обирає, але це поле вужче за критику. До Суду було поставлено питання не про те, чи нечіткий текст, а про те, звідки походить правило, порушення якого перетворює акт неуважності на злочин, що карається до 7 років позбавлення волі. Відповідь у пункті 22 вирішує перше питання міцним аргументом законодавчої техніки: законодавство оперує загальними категоріями та загальними формулами, а вичерпний перелік заходів обережності кожної професії й кожного ремесла написати не можна, навіть теоретично. Друге питання, побудоване на ч. 1 ст. 61 і п. h) ч. 3 ст. 73 Конституції, не отримує жодного рядка. Асиметрія видна всередині самого рішення: три підстави було названо в одному реченні, в пункті 14, і одна з них, ст. 115, отримує власне розв’язання в пункті 26, «не мають значення». Дві інші зникають, а остаточний висновок накриває їх усі формулою «стосовно сформульованої критики».
Наступне спостереження не помітне навіть при уважному читанні акта, бо вимагає дати, якої в ньому не написано. Частина 2 статті 178 Кодексу 1969 року розглядалася тому, що вона й досі породжує наслідки «щодо визначення більш м’якого кримінального закону». Щоб це було можливо, діяння має передувати набранню чинності чинним Кримінальним кодексом, тобто 1 лютого 2014 року, що встановлено ст. 246 Закону № 187/2012. З цього випливає весь календар справи. Максимальне покарання 7 років дає строк давності 8 років і абсолютну межу 16 років, однакові в обох кодексах, тож щонайпізніше 31 січня 2030 року кримінальна відповідальність спливає, скільки б переривань не відбулося. На дату опублікування рішення минуло 4.653 з 5.844 днів цього вікна, і 1.720 із них, тобто 29,4 відсотка всього інтервалу, в якому держава може притягти когось до відповідальності, було проведено в Конституційному Суді, між ухвалою про звернення від 11 лютого 2022 року та опублікуванням 28 жовтня 2026 року. Залишається 1.191 день для розгляду, який по суті ще не розпочався.
Третій пункт видно лише тоді, коли рішення зіставити з його сестрою того самого дня. Частина 1 статті 60 Закону № 47/1992 чорним по білому говорить, що строк складання не перевищує 30 днів від ухвалення. Рішення № 199 з’явилося на 237-й день, у 7,9 раза довше за строк, а Рішення № 195, ухвалене на тому самому засіданні 5 березня 2026 року, на 209-й, майже у 7 разів. Між ними 71 випуск Офіційного вісника Румунії, хоча їх вирішували одночасно, тим самим складом. Коли два рішення з одного засідання розділяє 28 днів при опублікуванні, затримку вже не можна пояснити складністю справи, а єдиний строк у всьому цьому досьє, що не має санкції, це саме той, який установа накладає на себе сама.
Останнє спостереження випливає з поєднання текстів, а не з будь-якого з них окремо. Рішення підтверджує, що «заходи обережності» неможливо перелічити вичерпно, бо вони залежать від галузі. Доведений до кінця, наслідок такий: обсяг кримінальної відповідальності за ту саму обтяжувальну обставину змінюється разом зі щільністю регулювання в кожній галузі: лікар має знати протоколи, посібники й процедури обсягом у тисячі сторінок, що змінюються щороку, а мисливець кілька десятків рядків. Обидва відповідають у тих самих межах, від 2 до 7 років, і обидва зобов’язані, за пунктом 24, приділяти особливу увагу оцінці ризиків. Частина 1 статті 16 Конституції вимагає, щоб громадяни були «рівними перед законом і публічною владою», і кримінальний закон справді однаковий для обох; кількість правил, які кожен має знати, щоб лишитися поза його дією, ні. Це не критика, яку Суд мав перед собою, бо ст. 16 не називали, але це саме та проблема, яку захист намагався порушити своїм проханням про градацію тяжкості порушення.
Що потрібно змінити
- Законодавець мав би визначити в ст. 192 Кримінального кодексу, що може бути «заходом обережності», з єдиною мінімальною вимогою: що його було опубліковано або доведено до відома зацікавленої особи до діяння. На практиці: спеціалізована праця чи неопублікований посібник більше не могли б підтримувати обтяжену форму, а опублікований протокол, з датою й версією, могли б, і обговорення в справі переключилося б із «що каже література» на «що особа була зобов’язана знати».
- Тяжкість порушення мала б увійти до тексту, з впливом на межі покарання, а не лише на його визначення. Дворівнева формула, залежно від того, чи порушене правило стосувалося результату, чи процедури, дала б суду інструмент, якого йому бракує. Наслідок: пропуск життєво важливої перевірки та незаписування її в картку не починалися б з того самого діапазону 2-7 років.
- Частина 1 статті 60 Закону № 47/1992 мала б містити наслідок перевищення 30 днів, наприклад обов’язок опублікувати причину затримки разом із рішенням. Поки дія настає лише з опублікування, за ч. 4 ст. 147 Конституції, інтервал у 237 днів тримає кримінальні справи в підвішеному стані, поки спливає давність. Результат: справи, що чекають відповіді, відновлювалися б за місяці, а не за роки.
- Суд мав би відповідати на кожну висунуту конституційну підставу, хоча б одним реченням, як він зробив для ст. 115 у пункті 26. Ч. 1 ст. 61 і п. h) ч. 3 ст. 73 заслуговували щонайменше на одне речення. На практиці: Районний суд сектору 2 Бухареста знав би, чи отримало передане ним заперечення повну відповідь, а обвинувачений знав би, чи має ще що висувати.
- Коли мотивування розглядає лише частину оскарженого тексту, резолютивна частина мала б це зазначати. Тут мотивування тричі згадує «перше речення ч. 2 ст. 192», тоді як остаточний висновок визнає конституційним увесь пункт. Наслідок: читач знав би, чи друге речення, з правилом про сукупність злочинів, було зважене, чи лише описане.
- Професійні правила, здатні породити кримінальну відповідальність, слід було б зібрати в публічному реєстрі, за галузями, який вестиме орган, що їх видає. Рішення каже, що ці правила «дають змогу виявити ситуації», які є небезпечними, але ніхто не веде їх в одному місці. Практичний наслідок: фахівець міг би дізнатися до діяння, а не з обвинувального акта, перелік правил, за якими його оцінюватимуть.
Оригінальний текст нормативного акта
Наведений нижче текст відтворено румунською мовою, в офіційній опублікованій формі.
Повний текст у формі, опублікованій в Офіційному віснику Румунії
Офіційний вісник Румунії № 899 від 28 жовтня 2026 року, сторінки 7-10 16 сторінок PDF, 112 KB акт починається на сторінці 7
Відкрити офіційний PDFЗавантажити PDF
На малих екранах переглядач не відображається. Скористайтеся кнопками вище, щоб відкрити або завантажити файл.
Ця стаття має інформаційний характер і не є юридичною консультацією. Для конкретних ситуацій зверніться до ліцензованого адвоката або податкового консультанта.